Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса Національної академії наук України (Київ, Україна)

Друга світова війна в офіційній політиці, пам’яті та політичних дебатах сучасної України

Понад 60 років по тому, як закінчилася Друга світова війна, історична пам’ять про цей конфлікт залишається досить болючою. Кожна країна прийняла власні „офіційні” спогади та пам’ять. Демократичні суспільства загалом виявили неприйняття помпезного, грандіозного святкування 8 травня як „Дня визволення” – натомість вони вшановують пам’ять усіх жертв війни та засуджують війну як антигуманну подію. Це ставлення знаходить найочевидніше вираження в „Дні пам’яті”, що його традиційно відзначають 11 листопада в Канаді та інших країнах Британської співдружності. Червона квітка, яку носять на верхньому одязі в цей день службовці та пересічні громадяни, стала символом пам’яті й суму за жертвами кількох воєн.

Більшість країн Центральної та Східної Європи також намагаються, з одного боку, відійти від традиції роздування героїзму та демонізування ворогів у минулих війнах та встановити загальну картину й розуміння Другої світової війни як величезної трагедії. З другого боку, під час цього процесу встановлення офіційної політики пам’яті стосовно останньої світової війни в низці країн, які належали до колишнього блоку „соціалістичної дружби”, з’явилася тенденція вважати цей день визволення від нацистських окупантів військами Червоної Армії водночас „днем зміни одного тоталітарного режиму іншим”.

У сучасній Росії перемогу над фашистами у „Великій Вітчизняній війні” 1941–1945 років розглядають як одне з найважливіших загальнонаціональних свят. Російська практика й традиція трактування 9 травня як Дня великої перемоги й наповнення його політичним та ідеологічним змістом відрізняється від підходу багатьох європейських націй. Насправді це можна вважати серйозною спробою російської держави здійснити політичну та ідеологічну реабілітацію Сталіна та сталінізму, а також відзначати російський націоналізм й пропагувати ідею потуги Росії як нації та держави.

Офіційну політику України щодо пам’яті про Другу світову війну можна загалом схарактеризувати як спробу об’єднати складники „старої” (радянської) та „нової” (західної) традиції в новій моделі. З одного боку, Україна інколи схиляється до надмірної ідеалізації попередньої війни та створення міфів шляхом конструювання нових символічних систем для опису „героїв” та „ворогів”. З іншого – в офіційних оцінках війни з боку найвищого українського керівництва помітні антикомуністичні та антиімперіалістичні мотиви. У цьому плані українська модель історичної пам’яті для опису попередньої війни дуже нагадує моделі пам’яті, вироблені в низці посткомуністичних країн Європи.

До того ж, цілий процес встановлення офіційної політики України щодо пам’яті про Другу світову війну ускладнює низка інших чинників. Серед них – внаслідок конкретного впливу радянської пропаганди – різні переживання й різне сприйняття цієї війни активними її учасниками; надмірна політизація питання війни; активне використання цієї теми різними політиками для задоволення власних потреб. Одним із основних негативних чинників впливу на згаданий процес є неодноразові спроби офіційних осіб Росії накинути Україні її „власне” бачення історії Другої світової війни як одного „спільного й єдино прийнятного” тлумачення для України й Росії.

Немає сумніву в тому, що негативний вплив радянської пропаганди не зникне й зачепить кілька поколінь українців. В офіційній політиці колишнього СРСР щодо пам’яті про Другу світову війну “міф про Велику Вітчизняну війну” спирався на ідеологічні принципи, як-от морально-політичну єдність всієї радянської нації (людей чи народу), провідної ролі Компартії, єдність радянського суспільства, єдність провідної партії та народу, єдність фронту й тилу під час війни, палкий радянський патріотизм та масовий героїзм, дружбу всіх народів Радянського Союзу. Всі ці міфічні складники, на додачу до створення символічної системи „героїв” та „ворогів”, було перенесено в нове українське суспільство. Коли в 1991 році було проголошено незалежність України, коли прагнення свободи й демократії було висловлено аж так сильно, постала гостра й нагальна потреба дистанціюватися від радянських історичних версій Другої світової війни.

Потрібно було створити нову модель історичної пам’яті, яка могла би об’єднати українське суспільство. Зокрема, Президент України Віктор Ющенко активно пропагував ідею примирення між колишніми солдатами Радянської армії та вояками УПА на могилах жертв війни. Постав ще один важливий елемент політики пам’яті – практика вшанування всіх солдат, які боролися за визволення України від нацистського режиму, і тих, які чинили спротив режиму Сталіна. Зрештою, ми мали змогу спостерігати за недавніми спробами найвищого керівництва України створити багатоетичну версію історії України часів Другої світової війни. Найчіткішим виявом цієї спроби став заклик Віктора Ющенка вважати Голокост не лише трагедією євреїв, а катастрофою для всіх українців.

У цій праці ми пропонуємо аналіз сучасної (2006–2009) політики України щодо пам’яті з акцентом на діяльність таких державних установ як Архів СБУ, Інститут національної пам’яті та Президентська адміністрація.